Переглядів: 299

Історична довідка

Софіївка – село, центр сільської ради, розташоване на автошляху Черкаси-Київ, за 45 км від обласного центру міста Черкаси. Площа територіальних меж сільської ради складає 991 га, с. Софіївка – 398 га, с.Шелепухи – 484 га, Станіславчик – 86 га, Гута Станіславчицька – 23 га. Населення складає 1523 осіб : с.Софіївка – 693 особи, Шелепухи – 700 осіб, Станіславчик -117 осіб, Гута Станіславчицька -13 осіб. День села Софіївка святкується 9 жовтня, с. Шелепухи – 19 вересня, с. Станіславчик, Гута Станіславчицька – на свято Вознесіння Господнього.

Софіївка свого часу входила до складу Шелепуської волості, де була розташована волосна управа, церква та церковно- приходська школа.
Коли ми ведемо мову про історію села Софіївка Черкаського району Черкаської області, то мимоволі виникає, напрошується питання: «А що ж таке історія взагалі?», яке значення цього слова. Так – це цікаво, нагадаємо тим хто призабув, а тим хто взагалі не знає, що історія – це процес, хід, розвиток чогось від його самого початку все дальше. Наприклад : історія будь-якої держави показує коли і як вона розвивалася, як відбувається хід її розвитку. Це саме стосується і любого села, в тім числі і до Софіївки.

Отже, коли, де і як виникла Софіївка .

Офіційних даних про історію цього села немає. Користуючись розповідями сільських старожилів, опишемо дуже коротко про дуже далеке обширного територіального Мошногородищенського володіння графині Катерини Андріївни Балашової, на території якої і виникли села Софіївка, Шелепухи, Станіславчик та Гута Станіславчицька. Це володіння стало належати Балашовій із серпня 1884 року. Дівоче прізвище її Шувалова. Це володіння подарував їй її рідний дядько князь Семен Михайлович Воронцов. Володіння мало площу більше 40 тисяч десятин і вважалося величезним володінням південно-східного краю. Вперше про нього згадується в 1494 році, коли було подароване (невідомо ким) черкаському наміснику Климу Олександровичу, потім перейшло до графів Моравських, які користувалися ним 250 років. А в 1776 році граф Моравський подарував його князю Любомирському – магнату, який володів всією Смоленщиною. Він, Любомирський, проміняв його князю Потьомкіну -Таврійському, а після його смерті воно стало власністю рідної племінниці Олександри Енгельгард, яка вийшла заміж за графа Ксаверія Браницького.

В 1826 році Ксаверій Браницький дав це володіння в придане своїй дочці графині Єлизаветі Ксаверівні Браницькій, яка потім вийшла заміж за графа, а потім за князя фельдмаршала Михайла Семеновича Воронцова. В 1860 році це володіння дістається їхньому єдиному сину – князю Семену Михайловичу Воронцову. Він був рідним дядьком Балашовій Катерині Андріївні. 4 серпня 1884 року володіння було здано княгинею Марією Василівною Воронцовою, довічно Катерині Андріївні Балашовій, на чолі якого стояв її чоловік Михайло Петрович Балашов. У 1886 році управляючим став Михайло Юхимович Філіпченко. Помер він 1908 році. І останнім управляючим цих земель був Вячеслав Адальбертович Штепа. До 1826 року, тобто до переходу володіння до роду Воронцових воно було місцем збору данини із селян в натурі і податку та місцем полювання на оленів, диких кабанів та бобрів.
Початком існування села Софіївка вважається 1823 рік. Саме в цей рік воно почала населятися людьми. Історія поселення наступна. У селі Кирилівка (нині Шевченкове) жили пани Енгельгарди. Селяни, які в межах території панів, були кріпаками, як всюди на той час. В селі Моринці група селян-кріпаків чимось провинилася, не угодили панам. Пани стали називати їх бандитами і наказали виселити із Моринець чомусь саме туди, де зараз Софіївка. Виселені селяни поселилися під лісом, поряд з теперішнім кладовищем. Оскільки ці переселенці були з Моринець, їх називали моряни, а згодом це поселення назвалося Морянка. Пани довгий час називали його бандитським. І в наш час можна в Софіївці почути назви: Бандитський куток, Морянська вулиця.

Поступово, з роками Морянка збільшувалася і стала уже не кутком, а селом середньої величини. Як було сказано раніше, саме в цей час графиня Катерина Балашова частину свого західного володіння передала Браніцькій. Їй належали села Кумейки, Березняки, Шелепухи, Михайлівка, Плюваки (нині Першотравневе), Морянка (нині Софіївка), Комарівка (нині Станіславчик). Чому саме село Морянка стало називатися Софіївка? Як це сталося? Існує така версія про цю назву. У Мошногірському лісі була велика конеферма. Княгиня Браніцька зі своєю дочкою Софією забажали подивитися цю ферму. І коли вони побували тут, Софії дуже сподобався красивий білий кінь. Вона попросила маму, щоб вона дозволила покататися на ньому. Та спочатку вагалася, а потім дозволила. Софія сіла на коня і риссю поїхала лісом по злегка накатаній дорозі. Біг рисака був швидкий. Коли ж із-за куща вискочила якась звірина, зляканий кінь з великою швидкістю побіг у гущавину. Юна Софія не змогла втримати коня, випала із сідла і загинула. Зрозуміло, для Браницьких це було великим горем.

Браніцька часто відвідувала Морянку. Мешканці села гарно вітали княгиню і виражали її своє глибоке співчуття в зв’язку зі смертю дочки. Браніцька відчувала це і відвідуючи Морянку, дарувала дітям цукерки і дрібні монети. Княгині сподобалося відношення Морян і вона вирішила назвати Морянку іменем своєї дочки Софії. Ось так Морянка стала називатися Софійкою. З часом була перейменована на Софіївку.

Село Софіївка поступово збільшувалося, розбудовувалося, причому в архітектурному розумінні розбудовувалося непогано. В ньому спочатку утворилося дві широкі вулиці. Одна та, де зараз розташована школа, а друга – де знаходиться Будинок культури. Ці дві вулиці утворилися внаслідок чіткого планового розміщення по порядку одного господарства за другим. На цих вулицях довгий час стояли млини – вітряки. На вулиці з північної сторони стояло три вітряки, а на тій, що була з південної сторони – чотири вітряки. На північній вулиці у селянина Маламужа у його подвір’ї був також борошномельний млин, але не вітряк, а топчак. Вітряки рухалися з допомогою вітру тому так і називалися, а топчак приводили в рух коні. Було так: у сараї було зроблено із спеціально викладених дошок коло, приблизно до десяти метрів в діаметрі: одна сторона була вища, а друга нижча, похила. На це коло заводили пару коней і воно починало крутитися, коні весь час були в ходу, але на місці, бо коло рухалося і приводило в рух борошномельне каміння млина.

Ці дві вулиці були дуже широкі, приблизно до двохсот метрів шириною. Тоді у давні часи вулиці були вкриті травою, на яких випасались тварини і птиці.

Особливо видатною подією для Софіївки було те, що у 1848 році її відвідав дорогий для українського народу, видатний поет, поет світового значення наш земляк, Тарас Григорович Шевченко. Тут у Софіївці була одружена з Олійником його двоюрідна сестра, у якої був син, хрещеник Тараса Григоровича Шевченка. Т.Г.Шевченко спочатку був у Каневі, а звідти пішов до Софіївки. Прийшовши до куми, хрещеника не застав дома, на той час він пас худобу за селом. Хлопчика покликали і Тарас Григорович зустрівся з ним. Поет пробув у них дві доби, а потім узяв курс на Черкаси. Вийшовши з Софіївки та дійшовши до с. Мошни, його заарештувала поліція і відправила до м.Черкаси.
Жителям села довелося пожити десь двадцять п’ять чи тридцять років за кріпацьких порядків, але вони, ці порядки, були уже відчутно послаблені. Як відомо, кріпосне право було відмінено на початку 1861 року. І селяни працювали у панів, як вільнонаймані. У Софіївці була економія. Її господарське дворище було розташоване біля зниженого, з невеликими водоймищами місці, що називалося Борщівкою. Назва «Борщівка» походить з часів чумакування. Саме тут пролягав чумацький шлях. Біля водойм чумаки відпочивали, поїли худобу та варили смачний борщ та кашу.

У ХІХ столітті на Україні появилася громадська організація, яка називалася «Земство». До її складу входили, як правило, заможні люди. На той час це була прогресивна організація. На Україні освіта та медицина були в занедбаному стані. «Земство» дбало за освіту та медицину. В Софіївці в той час було побудовано добротні будинки для лікарні. Один – для прийому хворих, другий – стаціонар, а третій побутово-житловий. Було також збудовано три господарські будівлі. В лікарні працювали не лікарі, а фельдшери.

Під час революції та громадянської війни дісталося й софіївчанам, але революційні події пройшли досить мирно. До розрухи, що настала тоді, добавилася і страшна засуха 1920 року, що призвела до голодовки в 1921 році.

У 1925 році будується приміщення семирічної школи. А в 1927 році школа відкрила свої двері для учнів та їх батьків.

Під час НЕПу в Софіївці появилось кілька приватних магазинів. Утворилися і колективні артільні підприємства. Артіль під назвою «Чобіт-черевик», яка займалася пошиттям та ремонтом взуття, артіль бондарів, що виготовляла дерев’яні бочки, деталі для воза і самі вози, артіль по пошиву одягу, артіль лозоплетіння, що виготовляли з лози стільці, крісла, колиски, корзини та інше. Працювали млини-вітряки та топчак, про якого вже згадувалося. Згодом група селян склалися грошово та придбали паровий локомотив, який перемелював зерно на борошно, виготовляв олію з соняшникового насіння, рижієвого та льонового зерна. Ця ж парова машина приводила в рух станок, який розпилював дерев’яні колодки на дошки різного розміру. Головним механіком цієї машини довгі роки був Остапенко Ничипір. Ця машина була встановлена і кілька років працювала в кінці села, на краю лісного масиву. Поряд був розміщений невеликий цегельний завод. Для будівництва місцевих жителів тут виготовляли цеглу. Матеріал для виготовлення цегли брали на місці, так як місцевість, де розташоване село, багата на залежі глини.

В 1927 році почалася колективізація селян, тобто всіх одноосібників перевели в колективне господарство або колгосп. Не обійшлося в селі і без розкуркулювання. Цей процес тривав до 1931 року . Практично робилося це так: скликалася сходка села і на ньому ставилося питання про здачу землі і худоби в колективне господарство. Так і створилися колгоспи. Ті що не йшли – були розкуркулені і силою заставлені вступити до колгоспу. З роками колгоспи розвивалися, набираючи сили, стаючи економічно сильними.
Не минув село і голодомор 1932-1933р.р. Майже 50% жителів села забрав голодомор. Не встигли селяни оговтатися після голоду, як почалися масові політичні репресії. Зокрема, бухгалтер промартілі «Бочкар» Б.А.Бочковський був розстріляний, а його дружина вчителька Ольга заслана на десять років у Сибір. Розстріляні були також члени ВКП(б) Є.М.Гайдук, рядові колгоспники В.А. і М.П. Верещинські, В.Л.Білик та інші.

На сходках селян було створено три колгоспи: Станіславчик – колгосп імені «ХІ з’їзду Райрад», с.Шелепухи – імені Кагановича, с. Софіївка – імені Т.Г.Шевченка. У 1952 році усі ці три колгоспи об’єдналися в один – імені Шевченка з центральною садибою с. Шелепухи, а з 1963 року центральною садибою і по нині являється с. Софіївка. Колгосп мав 1400 га орної землі, 900 га лісу, 360 га сінокосу та пасовищ. Мали свиноферму на 600 голів, вівцеферму на 600 голів, великої рогатої худоби – 1500 гол., коней – 100 гол., пасіка на 120 сімей.
Урожайність зернових була від 17-21 цнт/га, а далі колгосп розвивався, агротехніка обробітку ґрунту покращувалась і з 1970 року урожайність почала зростати, під чуйним керівництвом агронома Савіцького Анатолія Степановича. Урожайність досягала від 32 до 45 цнт/га. Також непогано йшли діла і в тваринництві під керівництвом головного зоотехніка Безуглого Миколи Карповича та завідуючого фермою Білика Михайла Івановича. Продуктивність тварин зросла із 1600 до 3004 кг на фуражну корову, а в 1989 році – 3986 кг на фуражну корову. Колгоспники всі отримували заробітну плату і отримували натуроплату зерном. Більша половина селян будувала собі нове житло. В дворах селян появилися автомобілі та мотоцикли. Почала відновлюватися соціальна сфера села. Були побудовані промислові та продуктові магазини. Побудований на 300 місць Будинок культури. Відремонтовано та добудовано приміщення загальноосвітньої І-ІІ ступенів школи. Директором якої був довгий час Матвієвський Володимир Максимович. Це була грамотна, чуйна, добросовісна, порядна людина. Він користувався великою повагою в односельчан. Тому після смерті назвали його іменем вулицю, де знаходиться школа.

На територій Софіївської сільської ради крім с.Софіївка розташоване с. Шелепухи.

Колись, дуже давно, ще як чумаки їздили в Крим по сіль, вирішив один заможний козак збудувати біля чумацького шляху шинок. І чумакам відпочинок і козакові дохід. І було прізвище у того козака Шелепух. Згодом біля шинку з’явилися обійстя, а ще пізніше виріс цілий хутір, який так і називався «Шелепухів хутір». Через деякий час хутір розбудовувався і з’явилося село, яке і по сьогодні називається Шелепухи. Версії щодо походження назви села існує декілька. Одні говорять, що чумацький шлях пролягав через місцевість густо порослою лепехою. Коли вітер колихав лепеху, то вона голосно шелестіла, і нібито через це чумаки прозвали цю місцину «Шелепухи». Інші говорять, що на місці села росли розкішні лопухи, які шаруділи своїм великим листям. І ще одна легенда сягає далеких походів Богдана Хмельницького, який із своїм військом забрів в болотисту місцевість і в розпачі вигукнув: «Оце так вшелепались?» Відтоді і пішла назва Шелепухи. Коли саме виникло село Шелепухи вже ніхто не пам’ятає, та й відомостей про це ніяких не збереглось.

Шелепухи були волосним селом з 842 православними, 361 – римо-католиками та 17 євреями. Шелепухи мали дерев’яну Свято-Михайлівську церкву із 38,5 десятинами церковної землі. Сама церква буда збудована із соснових кругляків у формі хреста в 1704 році, згодом вона перебудовувалася: в 1740, 1746, 1855 роках. У післявоєнні роки вона перестала діяти, а згодом стала слугувати як колгоспний склад, де зберігали зерно. В середині 1970 років церкву було зруйновано комуністами.

У 1863 році біля церкви було побудоване приміщення церковно-приходської школи: в буденні дні проводилося навчання , а неділю – служба Божа.
До 1975 року в цьому приміщенні навчалися учні початкових класів Шелепуської середньої школи. В кінці 1970 років приміщення також було зруйноване.
У 1880 році біля села був зведений винокурний завод, на якому працювали жителі навколишніх сіл. Біля заводу були побудовані повітки, де стояла панська худоба, яку годували відходами від виробництва спиртного. Під час революції, в 1917 році, селяни розгромили завод. Залишки від будівель збереглися і по нині. Крім того, в селі було до десятка вітряків.

Багато селян, не знаходячи заробітків на місці, відправлялися на заробітки в Таврію. Немало працювали плотогонами на Дніпрі.

В роки революції та громадянської війни жителі села воювали в загонах Зеленого, Голого (останній вчителював в цих краях), частина пішла в загін імені Стартака, який очолював Феофан Ільїн із Білозір’я (нині Яснозір’я ) . Кузьма Віхоть та Яків Трухній організували загони Червоних, а завідуючий Шелепуською школою був активним прибічником Центральної Ради. Яків Остапенко і Пилип Бабич активно допомагали гайдамакам, Андрій Киба і Пилип Коваль організували грабіж економії. У цій братовбивчій війні загинули Хрипко Григорій, Стороженко та інші жителі села.

У 1903 році в с. Шелепухи було збудоване волосне приміщення земської школи. Частину грошей на будівництво виділило «Земство», а частину родина Браницьких, яка володіла Шелепуською волостю.

Будівництво велося швидкими темпами і вже за рік виросло красиве приміщення, яке мало п’ять кімнат. В1910 році в школі навчалося 378 хлопчиків і 75 дівчаток . Навчання проводилося російсько мовою, так як на той час українська мова була заборонена Ємським указом і Валуєвським циркулером.
Під час війни 1941-1945р.р. на території школи знаходились німецькі гаражі, конюшні, частина приміщення була зруйнована. Після відступу німецьких загарбників, в 1944 році приміщення частково відновили і відкрили семирічну школу. В 1953 році відкривається восьмий клас і школа набирає статусу середньої. В 1956 році – перший випуск учнів десятого класу із сіл Шелепухи, Софіївка, Кумейки, Березняки, Хрещатик.

У 2003 році Шелепуська загальноосвітня школа зустріла свій ювілей. Їй виповнилося 100 років.

У 1917-1918 р. р. було збудоване приміщення теперішнього сільського клубу. Під час війни у клубі знаходилась німецька конюшня і так звана «холодна», куди закривали непокірних. В післявоєнний час приміщення було відремонтоване, а в 1987 році була зроблена реконструкція.

У 1927 році розпочалася колективізація селян. Цей процес тривав до 1931 року. І в селі був створений колгосп імені Кагановича. Не обійшлося в селі і без розкуркулювання. Власників вітряків і ті, хто володів більше як десять десятин землі, були відправлені на Соловки.

Сільська рада була розташована в так званій «куркульській хаті», тут же знаходилася і перша хата-читальня. Згодом ця хата перейшла під сільську бібліотеку. Контора і сільський ФАП також були розташовані у «куркульських хатах». Був в селі і пологовий будинок, який переобладнали теж із панської хати.

Не обійшов стороною села і голодомор. Майже 50% жителів загинули в 1932-1933 р. р. Не встигли селяни оговтатись після голодомору, як почалися масові політичні репресії. Було репресовано десятки осіб.

В роки Великої Вітчизняної війни майже всі чоловіки призивного віку пішли на фронт. Багато місцевих жителів не повернулося до рідних домівок, а полягли на полях битви України, Білорусії, Росії, Польщі, Чехії, Прибалтики та під стінами Берліна.

Не обминули гітлерівці і нашого села. В самому центрі розмістився німецький штаб, а самі німці розташувались по хатах. Під час окупації багато жителів втекли з села в ліс ( «Чорну Балку» ) де разом з партизанами шкодили гітлерівцям.

Під час відступу гітлерівці знищили майже всі господарські приміщення. Теперішня вулиця ім. Фрунзе була спалена вщент. А її жителі були розстріляні, спалені в будинках. Визволене село від гітлерівців було в лютому-березні 1943 року.

Тільки закінчилася війна, як пішли відбудовуватися нові вулиці, ферми, майстерні, пилорама. Колгосп мав дві тракторні бригади, конюшню, ферму великої рогатої худоби, свиноферму, вівчарник, воловню, птахоферму, де доглядали курей і качок. Вирощували городину, коноплі. Доглядали великий сад. Заготовляли на зиму сухофрукти, виготовляли вино, яке продавали в колгоспному кіоску. Мали великий льох, в якому зберігали овочі, діжки з квашеною капустою, огірками, помідорами, кавунами, бодні з салом. Була в селі і молочарня, де заготовляли молоко від населення, відбирали сметану, а решту переробляли на казеїн, плотня, де робили вози для підвід, гнули ободи для коліс, плели коші, тут же була і кузня.

Декілька слів про село Станіславчик. Це невелике село виникло теж дуже давно. Багато жителів села мають прізвища, як і жителі с. Шелепухи, що не мають жителі с. Софіївки. Тому с. Станіславчик та Гута населялося майже одночасно з с. Шелепухи. Перша назва села – Комарівка . Пізніша назва Слобода, так як люди поселялися на «слободній» землі, вільній. Третя і остання його назва – Станіславчик. В цьому селі жив поляк Станіслав. Він мав у Гуті скляний завод. Скло по-польськи «гута», тому це село стало мати назву Скляна Гута. З покоління в покоління передається розповідь, що цей поляк жив у Слободі, а завод його знаходився у Гуті. Станіслав по доброму ставився до жителів сіл, допомагав їм у всьому. Після його смерті жителі назвали село Станіславчиком. На території села була побудована початкова школа.

Нині на території Софіївської сільської ради розташовані четверо сіл – Софіївка, Шелепухи, Станіславчик та Гута Станіславчицька. На території розміщене базове господарство СТОВ ім. Шевченка, а також Софіївське лісництво.

У с. Софіївка працює амбулаторія загальної практики сімейної медицини, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів та Будинок культури на 300 місць. У сфері обслуговування працює п’ять магазинів, кафе, аптека, ветеринарна дільниця. В селах Шелепухи та Станіславчик працюють ФАПи та сільські клуби на 100 місць, магазини. На території с. Шелепухи розташована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, де навчається 79 учнів, дитячий садок «Сонечко». Для віруючих селян відкрила свої двері у 1994 році Свято-Михайлівська церква Московського патріархату.

З 1994 року всі села сільської ради газифіковані, майже до кожного будинку підведений телефон.
210 жителів сіл нагороджені орденами і медалями. Метеля Григорій Романович (1926-2001р.р.) нагороджений двома орденами Слави І-ІІ ступенів.

В мирні дні удостоєні високих нагород односельчани Литвин Олексій Ананійович нагороджений орденом Трудової Слави ІІІ ст., Яременко Іван Пилипович – орденом Трудового Червоного Прапора, Гребінику Івану Івановичу присвоєно звання Героя Соціалістичної праці, нагороджений орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора.

Виходець із с. Шелепухи Білик Анатолій Григорович був обраний депутатом до Верховної Ради України ІV скликання.

Жителі сіл пишаються своїми односельчанами полковниками – П.Д.Хрипко , П.І.Хрипко, М.П.Гугнілшовим, В.Д.Марущенко та капітаном ІІ рангу І.М.Гречкою.

Місцеве СТОВ ім.. Шевченка очолює С.В.Якименко, а впродовж багатьох років очолював сільську раду, нині покійний Михайло Іванович Білик. На даний час сільську раду очолює Мороз Олександр Якович.

В 2011-2012 роках введено в дію 4 технічних підстанцій, відновлено вуличне освітлення протяжністю 6 км. Побудовано 5 зупинок громадського транспорту